блог невдахи

"пік", "пік" - це я гортаю стрічку Фейсбук і реагую на світовий потік "лайк", "невдоволення" ну і звісно ж новий смайлік "тримаймось". Самовиражаюсь? Ознака мого існування в людському світі? Ось, щойно я була ніким, однією з тисяч, а тепер реагую смайліком-невдоволення на політику Білорусі і пост про не гуманне ставлення до тварин, вєршу світові справи. Я очєнь важная. Ось вона моя, крошка лузєр.  А поки минала корок на мосту Патона - написала нову публікацію. Чим не чудовий день? І сюди ж можна писати вічно, лишати свій слід в історії - крихти мого лузєрства.

Після кави_розчарування, яка встигла охолонути і стала видавати нотки "нєблагородного" походження, був пригорівший ком рису_розчарування і салат_розчарування (в який входило лише салатне листя). Потім розпочалась робота_розчарування: в очікуванні всяческіх похвал за чудовий минулий місяць, я отримала 2-х годинне(!) відео з правками, звісно, про мою крутість там не згадалось, але ясно відчулось натхнення пошуки нової роботи. От десь тоді я думала над тим, коли сьогодні все пішло не так. Можливо тоді, коли решти грошей у ветеринарній аптеці вистачило лише на вату і йод, а на хлоргекседин - ні, ох як на мене не добре подивилась касирша. В її очах було справжне, щире, не приховане розчарування. Як ввечері підсумувала одна хороша людина: "Головне не втрачати оптимізм!", проте на той час я свій вже втратила, тому всхліпнула і убєжала підсумоувати. А зараз я сиджу на кухні і плачу над чашкою чаю. Надімною кружляє гидка велика і повільна муха. Так пройшов один нестерпний лі

Такі справи. Я знаю одну людину, в неї є пульт від телевізора. Цей пульт особливий, можна сказати  —  сакральний. Він нічого не вмикає і не вимикає, більше ні. Телевізор став жертвою пожежі, коли згоріло все. А пульт  —  ні. Чому він вцілив і був винесений з домашнього пекла лишається загадкою. Для мене цей пульт став символом безнадії, він вижив випадкова, так просто склались обставини, він не потрібний, хіба що горіхи колоти  й  на його місці могла опинитись  будь-яка  корисніша річ, але так сталось. Є такі речі, яким немає місця в цьому світі. В мене є світильник  —  новенький, чудовий. Я його замовила навесні, в очікуванні нової спальні, яку мала отримати от-от. Нині закінчується літо, лампа складена у шафі  й  кімната досі ілюзорна, досі  вміщує  людей, які мали забратись звідси давно. Я дуже люблю цю лампу. Іноді зазираю до неї в шафу. Іноді здається, що ми з нею дуже схожі, у своєму положенні  у  світі.

Мене скривдила велика смугаста ягода. Саме в чудовий хмарний день коли ми їздили до зелених пагорбів у м'якій траві, пили не аби-який чай на схилах під спів кольорових птахів, в тіні грозових хмар, що несли свої води кудись за обрій. Було прекрасно блукати серед пахучих трав та... з'їсти перший за літо кавун. Проте чудовий день змінив прохолодний вечір і прийшло розуміння "якою ціною" все це було прекрасно. Ні, я ні про що не жалкую і ні на що не нарікаю, я не вірю в сили рівноваги чи то карми, ну.. хіба що тоді, коли щось чудове обов'язково змінює щось що компенсує це. Напевно, це закон фізики, як гравітація (ще та безсердечна сучка!). Все має бути різноманітно. Так що потім я долала 130 км пристебнутою всіма ремінцями до пасажирського сидіння і переживала всі сили компенсації на собі, зсутулена, пригнічена і ледь стримувала блювотні позиви. Як раз сідало сонечко, ми їхали повз чудові зелені ліси та кожен кущ виглядав дедалі привабливішим, щоб лишитись під ни